Хвилина мовчання за Героями

Сьогодні вшановуємо ФІЛІППОВА Євгена, позивний «Філ» та ФІЛІППОВУ Марію

📅 28.08.1991 – орієнтовно 09.11.2022, 31.03.1993 – 26.03.2022

Філ. Побратим. Людина, яка тримала лінію — і передову, і внутрішню.
Ми з Філом зустрілися 24 лютого 2022 року у військкоматі в Ізюмі. Разом їхали в бригаду, разом приймали перші удари. Потім доля розкидала нас по різних підрозділах, але війна знову звела.
Підвали на околицях Харкова, очікування ворожого десанту, обстріли, сирі дрова в печі, чай на газовій плитці — побут армії, де кожен момент може стати останнім.

Філ був з тих, хто не потребував гучних слів. Його внутрішній спокій говорив більше за будь-які гасла. Він не показував емоцій. Але ми всі знали, що після загибелі його сестри — він більше не має жалю до ворога.

Марія Філіпова загинула 27 березня 2022 року під Малою Роганню, під час визволення Харківщини. Вона була бойовим медиком нашого батальйону. Я її не знав, але знали мої друзі. І коли почали ширитися чутки, ми до останнього не вірили.
Філ не ламався. В його реакції — лише коротке: «Потім. Все потім». Він не говорив про біль. Він жив із ним. І, зрештою, йому вдалося помститися. За сестру. За місто. За країну. Помста, як і війна, не має поезії. Вона — точка, з якої не повертаються. Ворог, який усміхнувся, прийняв смерть. Можливо, помилково подумавши, що перед ним свої. Але та посмішка — останнє, що він зробив у житті.

Після того ми з Філом ще не раз бачилися — то в окопі, то на підвалі, то на точці під Куп’янськом. Він ніколи не говорив про перемовини. Його очі говорили інше:
ніхто не буде прощений. Він питав, на що пустити компенсацію за Марію. Хотів витратити її не на себе — на побратимів. На тих, хто воює. Це був його спосіб зберегти пам’ять про сестру живою. Передавав йому продукти, систему PLCE від старого армійського друга — він радів дрібницям, якщо вони були якісні та потрібні. Філ не змінився. Просто ставав глибшим.

9 листопада 2022 року. Група наших вийшла в тумані на ворожий кулемет. Двоє «двохсотих». Я весь день думав: «аби не Філ». Але це була його остання намистина.

Євгена Філіпова, гранатометника 92-ї бригади, обірвалося на Луганщині. Зник безвісти. Офіційно — не загиблий. Бо нема тіла. А поки нема тіла — є шанс. Малий, але живий. Ми всі знаємо: були випадки. Бували дива. І поки нитка не обірвана повністю — ми чекаємо. Ми пам’ятаємо.

Його рідне місто, Ізюм, уже звільнили. Філ не встиг туди повернутися. Але його дух — там, серед вулиць, де він виріс, серед каміння, де він став воїном. Філові. Марії. Усім, хто тримав. Усім, хто не пробачив. Усім, хто продовжує.

Автор: Артем Зацепа, 92-га окрема штурмова бригада